Музейна фондозбірня – це неймовірний всесвіт, що дозволяє заринути у часоплин. Запрошуємо разом із нами досліджувати та розкривати таємниці музейних артефактів, здійснюючи віртуальну мандрівку нашою скарбницею.
Історія однієї світлини
Переглянути фотогалерею

28 пар ясних, сповнених надією, безтурботних дитячих очей дивляться на нас з пожовтілого фото далекого 1939 р. Святково вбрані в вишиванки, з піднесеним настроєм вихованці дитячого садка сидять в кілька рядів. А в центрі світлини, з ласкавою посмішкою та легкою мрійливістю в очах, – вихователька Клавдія Грицак. Це фото з сімейного альбому Івана Приймака – єдиний спогад про його дитинство, що проходило в с. Цапівці (нині с. Поділля), розташованому в обіймах річки Джурин на Тернопільщині.

Безперечно, по-різному склалися долі цих дітлахів. Сам Іван Приймак, вихованець національно свідомої родини, в роки Другої світової війни був зв’язковим УПА, збирав інформацію про кількість солдатів ворога, місця розквартирування, озброєння. Від 1946 р. за дорученням свого близького родича, провідника Заліщицького районного проводу Чортківської округи ОУН Василя Бойка (псевдо «Книш»), розповсюджував підпільну літературу та передавав грипси* повстанцям. Проте лише в похилому віці зустрів він ранок незалежності України. Нині продовжує стежити за її становленням та розвитком.

Трагічною виявилася доля виховательки дитячого садка. Клавдія Грицак – очільниця «Союзу Українок» с. Цапівці, за антирадянську діяльність була заарештована й загинула від рук енкаведистів у червні 1941 р.

Шановні друзі! Уважно розгляньте фото. Можливо на цьому знімку Ви впізнаєте себе або своїх знайомих. Поділіться своїми спогадами про воєнне дитинство, про події, які назавжди запам’яталися, і в такий спосіб долучіться до творення живої історії нашої держави.

*Грипс – мініатюрна записка, зроблена олівцем на цигарковому папері для передачі наказів і донесень. Грипси скручували, прошивали ниткою й запечатували парафіном. Залишали їх в умовному місці.

Пишіть нам – info@warmuseum.kiev.ua

Нагороди Великої Британії
Переглянути фотогалерею

Від початку року музейна колекція збагатилася трьома нагородами Великої Британії, кожна з яких є іменною та має свій порядковий номер, що робить їх унікальними предметами фалеристики. Це медаль Перемоги, Британська воєнна медаль та медаль загальної служби в Південно-Східній Азії 1945–46. Усі нагороди мають надзвичайно цікаву історію.

Так, наприклад, Британською воєнною медаллю (англ. British War Medal) відзначалися офіцери та солдати Збройних сил Британської імперії, які брали участь у Першій світовій війні. Пізніше медаллю стали нагороджувати за участь в операціях у Південній і Північній Росії, на Балтійському, Чорному та Каспійському морях, крім того, за проведення тральних робіт у 1918–1920 рр. Вручали цю медаль також рідним загиблих і померлих від ран. Загалом випущено 6,5 млн медалей, з яких 6 млн 390 тис. були срібними, а 110 тис. – бронзовими. Бронзовими медалями відзначалися переважно китайці, мальтійці та індійці, які служили в трудових батальйонах. Кожен нагороджений Британською воєнною медаллю обов'язково отримував і медаль Перемоги (англ. Victiry Medal).

Медаль Перемоги була заснована в 1919 р. на ознаменування перемоги в Першій світовій війні. Нагороду схожого дизайну з однаковою стрічкою випустили 14 країн-переможниць: Велика Британія, Бельгія, Бразилія, Греція, Італія, Куба, Португалія, Румунія, Сіам, США, Франція, Чехословаччина, Південно-Африканський Союз і Японія. Ініціатором випуску медалі був маршал Франції Фердинанд Фош, який від квітня 1918 р. був Верховним головнокомандувачем Збройних сил Антанти. За його пропозицією, висловленою під час Паризької мирної конференції, усім країнам, що брали участь у бойових діях на боці Антанти, було рекомендовано випустити нагороди під спільною назвою «медаль Перемоги». Нагороду мали виготовляти з бронзи та діаметром 36 мм. На аверсі передбачалася наявність алегоричної постаті богині Перемоги, а на реверсі – назв держав-союзників або їхніх гербів, а також девізу: «Велика війна в ім'я цивілізації» (мовою відповідної країни). Стрічка встановлювалася єдиною для всіх країн: дві з'єднані між собою веселки із центральною червоною смугою. До розробки зовнішнього вигляду медалі були залучені кращі художники та гравери: П. Дюбуа в Бельгії, Ж. Субр у Бразилії, У. Макміллан у Великобританії, Г. Орсоліні в Італії, Ж.Д. Сілва в Португалії, А. Морлон у Франції, О. Спаніель у Чехословаччині та ін. Найбільшу кількість медалей випустили Великобританія (близько 6 млн), Франція (2 млн), США (2,5 млн), найменшу – Куба (6–7 тис.), Бразилія (2,5 тис.), Сіам (1,5 тис.).

Медаль загальної служби в Південно-Східній Азії 1945–46 (англ. General Service Medal South East Asia 1945–1946) вручалася військовослужбовцям Збройних сил Сполученого Королівства, які служили в Південно-Східній Азії від 15 серпня 1945 до листопада 1946 р., зокрема учасникам розгрому мілітаристської Японії на завершальному етапі Другої світової війни. Після капітуляції Японії нагорода вручалася за різні види діяльності, такі як охорона японських військовополонених і збереження правопорядку.

Об’єднує ці нагороди одна особистість – учасник Першої та Другої світових воєн Г. Пекхам, про що свідчать написи на медалях. Однак дізнатися бодай щось про власника нагород не вдалося. Тому запрошуємо всіх, хто цікавиться воєнною історією, до дослідження цих музейних джерел. Ми будемо вдячні за допомогу віднайти будь-яку інформацію про військовослужбовця Г. Пекхама.

Пишіть нам – info@warmuseum.kiev.ua

Сторінка Великого терору
Переглянути фотогалерею

Напередодні Дня пам’яті й примирення 8 травня 2017 р. у кабінеті головного зберігача фондів Національного музею історії України у Другій світовій війні пролунав телефонний дзвінок. Жінка, яка представилася Наталею, повідомила, що хоче передати до музею речі, знайдені в землі її братом під час риття котловану для нової будівлі у містечку Буча Київської області.

Уже наступного дня 59 листів періоду 1938 – 1944 рр., численні документи, фото, схеми, креслення були в руках музейників.

За дуже короткий термін науковці з’ясували, що ці предмети належали киянину, інженеру-будівельнику Миколі Йосиповичу Галку, який 22 лютого 1938 р. був заарештований за участь у міфічній шпигунській організації. На момент арешту 61-річний Микола Галко обіймав посаду інспектора відділу капітального будівництва Управління Південно-Західної залізниці. Досвідчений фахівець, як свідчать знайдені документи, випускник Київського політехнічного інституту 1914 р., він був вилучений із активного життя і засуджений на 10 років позбавлення волі у виправно трудових таборах НКВС СРСР.

З початком війни родина Галко евакуйована до Уфи, проте зв’язок із засудженим не переривався. У листах дружина розповідала про початок війни в Києві, про життя в евакуації, а Микола Йосипович навіть у засланні застосовував свої професійні знання та вміння, сподіваючись, що його справу буде переглянуто. Так і сталося. 28 червня 1943 р. його достроково звільнили.

Після визволення Києва Микола Йосипович повернувся разом із дружиною до міста, працював за фахом. У 1958 р. справа М.Й. Галка була закрита за «відсутністю складу злочину».

У повоєнні роки Микола Галко – професор, викладач, учасник відбудови важливих архітектурних об’єктів Києва, зокрема Маріїнського палацу, Університету ім. Т.Г. Шевченка, будинку Верховної Ради УРСР, Академії наук тощо. У Центральному державному архіві громадських об’єднань України збереглися позитивні характеристики, підписані академіками Є. Патоном та В. Заболотним.

Наразі матеріали знайденого архіву, що налічує близько 200 артефактів, дослідженні. Однак триває робота з пошуку рідних М. Й. Галка. Просимо відгукнутися всіх, хто має відомості про Миколу Йосиповича або його родину, яка на момент арешту мешкала в м. Києві за адресою вул. Дика, буд. 3, кв. 2.

Пишіть нам – info@warmuseum.kiev.ua

Бон часів окупації
Переглянути фотогалерею

Одним із понять, тісно пов’язаних із Третім райхом, є окупація. Ще до початку німецько-радянської війни нацистською Німеччиною було захоплено 11 держав Європи.

Третій райх приєднував завойовані країни до свого складу і створював керовані адміністративно-територіальні утворення. Серед них – Генерал-губернаторство, створене на території Польщі, окупованої нацистами в 1939р., до складу якого в 1941р. ввійшли також землі Галичини.

Важливим заходом в економіко-господарській діяльності Генерал-губернаторства була емісія польського злотого. За часів нацистської окупації оперативно запустити в обіг номінал нових грошей не вдалося, тож на купюрах старого зразка ставилися печатки.

У липні 2015 р. після ознайомлення з експозицією Національного музею історії України у Другій світовій війні колишній киянин Юрій Зарепін, який нині мешкає в м. Едмонтон (Канада), передав у дар до фондової колекції грошовий знак, випадково куплений на одному з електронних аукціонів у Канаді.

Цей бон входить до серії банкнот 1929 – 1936рр., що випускалися Польським банком. Банкнота номіналом 50 злотих перебувала в обігу з 1929р. й була вилучена наприкінці 1939р. – на початку 1940р.

Особливістю цього грошового знака є дві печатки нацистської окупаційної влади, розміщені на алонжі. Горішня – червоного кольору, містить написи німецькою мовою «Jude» (євреї) та «Warschau» (Варшава), а також зображення шестикутної зірки Давида (релігійного символу іудеїв). Ця печатка використовувалась у Варшавському гетто. Нижня печатка чорного кольору містить написи німецькою мовою «Generalgouvernement» (Генерал-губернаторство) і «Krakau» (Краків), а також зображення імперського орла, що тримає в пазурах дубовий вінок зі свастикою, та Краківського барбакану – фортифікаційної споруди, що є одним із символів м. Кракова.

Із відповідними печатками окупаційної влади банкнота певний час могла використовуватися для грошових розрахунків на окупованій території, зокрема Варшавського гетто.

Звертаємося до всіх зацікавлених із проханням доповнити інформацію про подібні бони.

Пишіть нам – info@warmuseum.kiev.ua

Історія одного життя
Переглянути фотогалерею

У липні 2015р. у гості до Теодозії Плитки-Сорохан, що мешкає у с. Криворівня Верховинського району Івано-Франківської області, на прохання Національного музею історії України у Другій світовій війні завітав український кінорежисер, журналіст, поет Петро Олар – автор документального фільму про цю видатну гуцулку, борця за волю й незалежність України.

Теодозія з раннього дитинства виховувалася в дусі любові до своєї Батьківщини, адже її рідний дядько Іван Плитка, колишній офіцер легіону Українських січових стрільців, був другом Євгена Коновальця, активним членом ОУН. Великий вплив на молоду дівчину справляв також парох села отець Лука Дзьоба, який у середині 1940-х рр. служив Святу Літургію для повстанців на горі Довбушанка. Тому не дивно, що з ранніх років юнка стала на шлях визвольної боротьби. Під час перебування в повстанських лавах складала гуцульські співанки, які згодом передала своїй духовній сестрі Парасці Плитці-Горицвіт – відомій гуцульській художниці, письменниці, казкарці, народному філософу, фольклористці, етнографу, зв’язковій УПА (псевдо Ластівка).

Відгукнувшись на прохання колективу поповнити колекцію музею унікальними реліквіями, Теодозія Плитка передала речі, які берегла все життя, адже у них, власне, відображений увесь її земний шлях. Це, зокрема, глечик, у якому, ще у юному віці носила молоко українським повстанцям, саморобні альпіністські «кішки», що ними, вже як зв’язкова та розвідниця місцевої боївки Воєнної округи «Говерла» УПА-Захід, користувалася під час перебування в горах, табірний одяг із номером М| 311, під яким, як в’язень особливого табору №5 «Берлаг», що у Магаданській області, пропрацювала на уранових шахтах упродовж п’яти років, серветка з яблуневим цвітом – як символ любові й туги за своєю землею, вишита там само, на далекій Півночі, вже під час перебування на спецпоселенні.

Усе своє життя ця винятково сильна й мужня гуцулка присвятила справі боротьби за Україну.

Речі Теодозії Плитки наразі експонуються в головній експозиції музею. Маєте можливість прийти й ознайомитися з ними ближче.

На жаль, у музеї немає світлин із зображенням табору, у якому вона відбувала покарання і через який пройшли тисячі інших українців. Просимо всіх, хто має такі фотодокументи, допомогти.

Пишіть нам – info@warmuseum.kiev.ua

Свій – чужий
Переглянути фотогалерею

Наприкінці минулого року до нашого музею були передані бойові машини зі Сходу України. Під час дослідження БМП-1, що перебував на озброєнні 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького, виникло питання: а що означають білі вертикальні смуги на бортах? Зрозуміло, що просто так на броню бойової техніки не будуть наносити знаки. Має бути система, а, отже, і пояснення.

Як виявилося, подібна розмальовка має назву «смуги вторгнення» (англ. Invasion stripes) – елементи швидкої візуальної ідентифікації наземної та повітряної техніки, що використовуються збройними силами у військових конфліктах для зниження випадків ураження її власними військами. Простіше кажучи – система «свій – чужий». Тут не йдеться про тактичні знаки або національну символіку, а лише про позначки (частіше смуги), які наносяться переважно білою фарбою.

«Смуги вторгнення» застосовувалися під час висадки союзних військ у Нормандії в 1944 р., коли на фюзеляжі та крила літаків наносили білі та чорні смуги по черзі. Такі знаки візуальної ідентифікації були доречними за великої кількості авіації в повітрі. Першими таке позначення застосували британці, тому що їхні «Тайфуни» та «Темпести» були дуже схожі на німецькі літаки Фокке-Вульф 190.

Яскравим прикладом дії системи розпізнавальних знаків є зустріч радянських військ з англо-американськими союзниками на р. Ельбі 25 квітня 1945 р. Щоб уникнути непорозумінь, на найвищому командному рівні були узгоджені заходи із взаємного впізнання одне одного на полі бою. Навколо башт радянських танків пропонувалося нанести одну білу смугу, навколо башт танків союзників – дві білі смуги, а зверху башти усіх танків позначити білими хрестами. Західні союзники додатково наносили на техніку зображення щита спеціальною фарбою, що світилася у темряві, та білі зірки, вміщені в коло. Такі заходи застереження були зрозумілими.

Цікаво те, що зображення розпізнавальних знаків змінювалися від фронту до фронту, а також могли бути особливими на час проведення окремої великої операції. Наприклад, під час боїв у Прибалтиці це були білі кола; під час штурму Берліна – смуги та трикутники. Взимку знаки на даху перефарбовувалися в червоний колір, щоб виділятися на тлі зимового камуфляжу.

Після завершення Другої світової війни «смуги вторгнення» використовували під час Корейської війни 1950–1953 рр. та в період бойових дій Суецької кризи 1956 р. Доречним буде згадати і введення радянських військ до Чехословаччини в 1968 р. Оскільки на озброєнні країн Варшавського договору перебувала однакова техніка, «смуги вторгнення» були нагальною потребою.

Спосіб розпізнавання «свій – чужий» широко використовується й нині. З початком російської агресії на Сході України сторони конфлікту активно застосовують «смуги вторгнення» на техніці, що бере участь у бойових зіткненнях. Це пов’язано з тим, що у розпорядженні сторін є значна кількість аналогічної військової техніки. Сепаратисти наносять одну вертикальну смугу, Збройні сили України – дві. Проте важко стверджувати про приналежність техніки, адже в умовах гібридної війни інформація різниться. Крім того, проросійські бойовики часто наносять знаки розпізнавання ЗСУ, встановлюють на бортах синьо-жовті прапори, дезорієнтуючи у такий спосіб українських захисників.

Отже, багато про що може «розповісти» броня «бойових побратимів». Наразі для науковців музею лишається загадкою напис «РИБАК» та ім’я «Танюша» на борту БРДМ-2, який був на озброєнні 43-го окремого мотопіхотного батальйону «Патріот» 53-ї окремої механізованої бригади. Ця бойова дозорно-розвідувальна машина брала участь у запеклих боях за Авдіївку та на Світлодарській дузі, про що свідчать страшні сліди прямого влучення ворожих снарядів у відділення керування. Дослідження триває…

Пишіть нам – info@warmuseum.kiev.ua

Відгомін минулого
Переглянути фотогалерею

«Я живу в Німеччині. Нещодавно мій знайомий під час будівельних робіт розвалив стіну старого будинку і з неї випали газети та документи часів Другої світової війни. На цих документах стоять українські прізвища. Схоже, що вони з концтабору. Я хочу подарувати ці документи Вашому музею. Можливо, хтось знайде своїх безвісти зниклих родичів», – написала в листі до музею жителька м. Мюнхена Олена Хоффман, уродженка України. Музей оперативно відгукнувся на цю пропозицію. Після отримання та вивчення надісланих артефактів було встановлено – це облікові картки та медичні довідки східних робітників (остарбайтерів). Загалом із території України до Німеччини було вивезено близько 2,4 млн. остарбайтерів. Не всі повернулися до рідної домівки: одні боялися репресій, інші знайшли свою долю й назавжди залишилися на чужині, а хтось пішов у небуття, згадуючи в останні хвилини життя своїх рідних та близьких.

Публікуємо прізвища власників карток: Микола Владимирський, Євдокія Волкова, Михайло Журавський (Зуравський), Микола Задобчук (Зотобчук), Володимир Царащак (Царашчак), Тимофій Пшеничний, Володимир Скляр, Микола Товарянський, Георгій Толмачов, Анна Трусова, Федір Трусов, Галина Трухан, Галина Чичикало, Михайло [Пурхач] – уродженець села Боратин.

Можливо, хтось упізнає своїх рідних. Проте маємо надію, що вони повернулися додому. А тим, хто відійшов у вічність на чужині, - вічна пам’ять, нехай земля для них буде пухом.

Пишіть нам – info@warmuseum.kiev.ua