Щороку фондозбірня музею поповнюється тисячами музейних предметів. Шляхи їхнього надходження дуже різні. Ми вдячні всім, хто долучився до збереження військово-історичної спадщини України.
Львів. Пагорб Слави

Неподалік від Личаківського цвинтаря у Львові є Пагорб Слави. Так називають меморіальний комплекс, де покояться душі загиблих воїнів, що билися за визволення Львівщини від окупантів у роки Першої та Другої світової війни. Заснований Пагорб Слави в 1915р., а в 1958р. він став меморіалом, що налічує понад 200 поховань радянських солдатів та офіцерів, котрі загинули визволяючи Львівський край від нацистів. Свого часу в експозиції Народного музею були представлені оригінальні матеріали загиблих. Прикро, але суспільно-політичні процеси, котрі відбувалися в країні в 90-х роках минулого століття, призвели до закриття музею. Унікальний пласт матеріалів (особисті документи, речі, епістоли воєнної доби тощо) упродовж тривалого часу зберігався в неналежних умовах, то ж колишня директорка музею Ольга Артеменко й звернулася до Національного музею з проханням узяти на державне зберігання оригінальні предмети. Науковці музею оперативно відгукнулися на цю пропозицію, і на сьогодні архів ґрунтовно вивчається, систематизується, досліджується, атрибутується та поповнює музейні колекції. Нині на державному зберіганні вже перебувають понад 100 музейних предметів. Пропонуємо кілька життєписів фронтовиків Василя Маркіна, Володимира Малова та Гната Горовецького.

Переглянути фотогалерею

Василь Маркін із Донбасу в 1941р. закінчив 9 класів середньої школи. З початком німецько-радянської війни пішов працювати на Макіївський металургійний завод. З наближенням фронту разом із батьками евакуювався на Урал. У червні 1942р. був мобілізований. Отримав направлення на навчання до Сталінградського танкового училища. З лютого 1944р. Василь у діючій армії. Бойове хрещення прийняв у боях за визволення від гітлерівців Правобережної України. У листах до рідних писав:

«Перебуваю на Україні. Зараз просуваємося вперед на захід. 24 числа мені виповниться 20 років! Треба буде відмітити! Зайвого фрица задавити» (18.03.1944р.);

«Живемо в лісі, а коли вийдеш на галявину, то видно Карпатські гори зі своїми сніговими шапками (25.05.1944р.);

«Зараз я офіцер-танкіст. Звання – гвардії лейтенант. Моя основна робота – це знищити проклятих фриців та їхніх «тигрів» і «пантер» вогнем та гусеницями. Перебуваю на 1 Українському фронті. За цей час я дуже гарно навчився говорити українською. Бо тут зібралися самі українці західних областей. Є і поляки, але їх менше» (14.07.1944р.);

«Пам’ятаєш, ми колись багато говорили про Львів. Так. Було прекрасне місто. Як воно виглядає тепер? Про це я напишу, якщо буду живий» (11.07.1944р.). Цього листа Василь написав сестрі Тамарі та не встиг відправити. Його надіслав бойовий побратим. 22 липня 1944р., діючи в розвідці на південно-східній околиці м. Львова, Василь Маркін загинув.

Переглянути фотогалерею

Володимирові Малову з Сибіру в 1943р. виповнилося 18 років. В перший бій із ворогом вступив на теренах України:

«Перебуваю на фронті, на Україні, зараз тут тепло, снігу немає, але грязь і важо пересуватися» (08.03.1944р.);

«Я на Українському фронті, за Дністром» (03.05.1944р.);

«Як закінчиться війна, повернемося додому. Тільки б гадину-німця задушити» (02.07.1944р.).

24 липня 1944р. під час боїв з визволення від нацистів Львова Володя Малов був убитий.

Переглянути фотогалерею

Гнат Горовецький із Полтавщини мав воєнний досвід іще за часів Першої світової війни. Поручик Горовецький був начальником кулеметної команди 342 піхотного Клязьминського полку, двічі поранений. Після жовтневого перевороту в 1917р. обраний у солдатський комітет і перебував на фронті до 1918 р. Повернувся в рідне село на Полтавщину, звідки в 1919р. був призваний до лав Червоної армії, у якій прослужив до 1924р. Після демобілізації працював у сільському господарстві. В 1941 р. закінчив 3 курси сільгоспінституту. Від початку німецько-радянської війни 45-річний Гнат Діонісович – у діючій армії. Був командиром стрілецького полку, заступником командира стрілецької дивізії. За участь у визволенні від окупантів м. Харкова нагороджений орденом Червоного Прапора. Бійці під його командуванням визволяли від гітлерівців Правобережну Україну, зокрема Львівщину. 20 квітня 1945р. під час Моравсько-Остравської наступальної операції (нині Чеська Республіка) полковник Горовецький був убитий.

З Україною в серці
Переглянути фотогалерею

Цього року під час науково-пошукової експедиції музейним працівникам пощастило познайомитися з Ярославом Петровичем Петрівим – мешканцем смт Коропець Монастириського району, що на Тернопільщині. Ярослав Петрович не лише живий свідок буремної української історії ХХ ст., а й активний її творець. Він є представником того покоління молоді, яке за покликом серця, здавалося б, у безнадійній ситуації, свідомо та самовіддано стало на шлях визвольної боротьби.

Батько Ярослава, як і десятки тисяч інших українців, брав участь у боях Першої світової війни у складі австро-угорської армії, воював на «італійському» фронті, чотири роки провів у полоні. Коли повернувся додому, очолив місцеву «Просвіту», перетворив власноруч збудовану хату, прикрашену маминою українською вишивкою, на читальню творів українських письменників – Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки.

Старший брат, який сповідував ідеологію українського націоналізму в 1930-х рр., радо вітав проголошення незалежності України 30 червня 1941р., був одним із творців УПА на Волині восени 1943р. та Української Головної Визвольної Ради в Карпатських горах улітку 1944р., а згодом за свої переконання був змушений назавжди полишити Батьківщину.

Виховуючись у родині справжніх патріотів, Ярослав також став на шлях визвольної боротьби. За власної ініціативи створив у школі молодіжну підпільну організацію націоналістичного спрямування «Юні друзі», до складу якої увійшли товариші по навчанню, а також рідні й близькі люди. Пізніше Ярослав Петрович склав присягу юнацької мережі ОУН, упродовж 1948 – 1953рр. був зв’язковим (псевдо «Хміль») референта Служби безпеки Бучацького надрайонного проводу ОУН – «Мирона», кількох місцевих боївок.

Восени 1953р. біля с. Яргорів радянські спецслужби розсекретили криївку. У знайдених там документах згадувався повстанець на псевдо «Хміль» – Ярослав Петрів.

Далі в його житті були катівні львівських в’язниць, перебування в радянських таборах, постійні переслідування, звільнення з роботи, заборони на проживання, зокрема в Івано-Франківську.

Ярослав Петрович передав на довічне зберігання до музею автентичні реліквії, що закарбували на собі дух тієї буремної епохи. Вони допоможуть сучасникам глибше пізнати історію багатостраждальної, на той момент бездержавної, української нації. Серед безцінних предметів – унікальна клятва юного борця за Волю України, вироки радянських Військових трибуналів, документальні свідчення про життя в умовах постійного переслідування за те, що боровся за свою Батьківщину, раритетні світлини повстанського та табірного життя тощо.

Незважаючи на поважний вік (85 років!), пан Ярослав сповнений життєвих сил та енергії. Усією душею вболіваючи за Україну, переймаючись тими тяжкими випробуваннями, які нині випали на її долю, він і тепер намагається змінити державу на краще, бере активну участь у суспільному та політичному житті свого краю, допомагає громаді, опікується перепохованням та освяченням могил полеглих українських повстанців. Після знайомства з такими людьми віриться, що Україна стане успішною демократичною державою.

Ісповідники віри
Переглянути фотогалерею

У грудні 2016р. музейну колекцію поповнили артефакти священика греко-католицької церкви Степана Коломийця, що були зібрані під час наукового відрядження до Львівської області. На долю отця Степана випали жахливі переслідування, репресії, зокрема десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах, проте, навіть відбуваючи покарання, він виконував обов’язки священнослужителя. Переживши нечувані фізичні й моральні тортури, отець Степан зумів зберегти в серці вірність церкві та своєму народу.

Серед унікальних документів, що передала донька священика, посвідчення особи та посвідка викладів Греко-Католицької Богословської Академії у Львові, записи у яких датовані від 1930р. до 1935р.

У посвідці викладів Академії є підписи відомих діячів Української греко-католицької церкви, а саме: митрополита Галицького та архієпископа Львівського Андрея Шептицького, предстоятеля Української греко-католицької церкви; єпископа Йосифа Сліпого, першого ректора вищеназваної Академії, який по смерті митрополита очолив провід над Галицькою митрополією, а в квітні 1945р. був ув'язнений радянською владою. У документі є також підписи отця Василя Лаби, організатора та провідника в роки Другої світової війни польового духовенства дивізії «Галичина», та отця Миколи Конрада, одного із засновників першого українського Товариства студентів-католиків «Обнова» у Львові, який загинув мученицькою смертю від рук енкаведистів у червні 1941р.

Завдяки несхитності, стійкості духовенства Українська греко-католицька церква стала дороговказом для мирян у період воєнного лихоліття, зуміла вистояти під час офіційної ліквідації, організовано діяла в підпіллі, будучи впродовж майже півстоліття найбільшою репресованою християнською спільнотою у світі та водночас – найбільшим організатором українського національного опору радянській тоталітарній системі.

6 жовтня 1929р. відбулося відкриття Греко-Католицької Богословської Академії у Львові. Об'єднавши довкола себе провідні кола західноукраїнської інтелігенції, Академія відразу ж стала центром богословських і філософських наук. На теренах тодішньої Польщі це був єдиний вищий український навчальний заклад. Після приходу в Галичину радянських військ у вересні 1939р. Академію було закрито. Під час нацистської окупації в Академії, хоч і з невеликим професорським складом, відновилося навчання. Навесні 1945р. Богословську Академію було остаточно ліквідовано. Значна кількість випускників та професорів Академії, у тому числі ректор Йосиф Сліпий, опинилися в радянському ГУЛАГу або в еміграції. У 1994р. діяльність згаданої Академії було відновлено під назвою «Львівська Богословська Академія», у 2002р. реорганізовано в Український католицький університет.

Війна – злочин проти життя
Переглянути фотогалерею

Уже не вперше передає цінні раритети на постійне зберігання до музею колекціонер і меценат Дмитро Піркл. Серед досліджених музейниками надходжень – три поминальні картки військовослужбовців Вермахту, життя яких поглинула світова війна, а українська земля стала місцем їхнього останнього спочинку.

Солдат Генріх Ноймайер загинув у 27 років. Це сталося під час боїв на Сумщині в серпні 1941р. На місяць раніше, у липні 1941р., на Київщині загинув 22-річний єфрейтор Грегор Штурм. Так само в 22 роки пішов із життя у грудні 1941р. єфрейтор Йозеф Шобер, який поліг під час бойової операції на Донеччині.

У поминальних картках близькі та родичі просять згадати у молитвах та віршах-посвятах найдорожчих людей – їхніх люблячих синів і братів.

Ці молоді люди, як і багато інших представників покоління буремних років, заплатили за примарні ідеї та хворобливі амбіції політиків найдорожчим скарбом – власним життям.

Поминальну картку (нім. – Sterbebilder) у вигляді невеликої прямокутної паперової чи картонної листівки замовляли приватно у друкарні родичі загиблого або померлого члена сім'ї як у роки війни, так і в мирний час. Традиція виготовлення та розповсюдження символів скорботи за померлою близькою людиною не має воєнних коренів, вона притаманна релігійній культурі Німеччини загалом.

Науковці музею вдячні пану Дмитру Пірклу за плідну співпрацю, адже музейна колекція в черговий раз поповнилася новими пам’ятками, переданими ним на безоплатній основі. Серед цих надходжень близько трьохсот німецьких поминальних карток, які використовуватимуться в наукових дослідженнях та стануть об’єктом музейної комеморації в експозиційних проектах.

Мінливості долі
Переглянути фотогалерею

У народі кажуть, що немає долі без солі. Сергій Остащенко напередодні німецько-радянської війни закінчив 9 класів середньої школи. З початком бойових дій на фронт пішов старший брат. Він служив у артилерійському підрозділі й загинув у перших боях. Сергій вирішив, що теж стане артилеристом. Однак на фронт юнака не взяли за віком. Під час окупації сімнадцятирічного хлопця гітлерівці примусили супроводжувати обози окупантів.

У 1943р. після визволення села Сергій був призваний військкоматом м. Бєлгород до лав Червоної армії. Хрещення вогнем прийняв у битвах на Курській дузі. Його бойові заслуги були відмічені медаллю «За відвагу». Згодом визволяв Лівобережну Україну. У вересні 1943р. сержант Остащенко з гарматною обслугою одним із перших переправився на плоту через Дніпро та вогнем своєї гармати підтримав дії підрозділів піхоти під час захоплення плацдарму біля с. Бородаївка на Дніпропетровщині. За ці бої отримав найвищу нагороду – Золоту Зірку Героя. Далі навчався в артилерійському училищі, після закінчення якого в офіцерському чині повернувся на фронт. Бойовий шлях фронтовика проліг через Прибалтику й закінчився в Курляндії (історична назва західної частини Латвії).

По війні продовжував армійську службу. У 1948р. під час атестації став відомим факт його примусової служби у ворога. Це мало не коштувало молодому офіцерові військової кар’єри та позбавлення геройського звання. Однак, Бог не без милості, козак не без долі. Сергій Михайлович дослужився до звання полковника артилерії. Після виходу у відставку був на викладацькій роботі в Харківському інституті механізації та електрифікації сільського господарства.

З нагоди 10-річчя Незалежності України Указом Президента України Сергію Михайловичу присвоєно військове звання генерал-майора. 22 листопада 2012 р. С.М. Остащенко пішов із життя.

З вірою в Бога
Переглянути фотогалерею

Геннадій Лисицький народився в родині залізничника та вчительки. У п’ятирічному віці хлопця охрестили у церкві Димитрія Солунського. В юнацькі роки свідомо навернувся до Бога і з вірою в Спасителя в душі і серці пройшов життєвою стезею.

Перед війною закінчив вісім класів школи, а з початком німецько-радянської війни разом із батьком був евакуйований до Туркменії, де закінчив дев’ятий клас. За півроку до повноліття призваний до лав армії. Зарахований курсантом артилерійсько-мінометного училища. У вересні 1944р., отримавши погони молодшого лейтенанта, Геннадій був направлений на фронт командиром вогневого взводу. Бойовий шлях молодого артилериста проліг через територію Польщі, Німеччини й завершився в Празі. За виконання бойових завдань Лисицький неодноразово відзначався командуванням.

По закінченні німецько-радянської війни продовжив армійську службу. На початку 1946р. Військовий трибунал з формулюванням «... проведення серед офіцерів контрреволюційної антирадянської пропаганди, паплюження марксистсько-ленінського вчення...» розжалував, позбавив нагород та засудив його за ст. 58-10/2 УК РРФСР до шести років виправно-трудових таборів із конфіскацією майна. Відбував покарання на шахтах Донбасу, в таборах Пермського краю. Через погане харчування «заробив» дистрофію. Після одужання працював на лісоповалі. Саме віра допомогла Геннадію витримати всі випробування, не зламатися та не озлобитися.

Із листа до батьків:
«Сьогодні 21 червня: за два дні мені виповниться 21 рік. Подумати тільки! Скільки змін відбулося у моєму житті. Що значить життя людини? Адже не може бути, що життя людини закінчується з прожитими 50-ма, 60-ма роками. Да це ж нерозумно погоджуватися з подібним твердженням. Я був на фронті, я бачив смерть. Всією душею та свідомістю сприймаю її. Ні, я не помилився у виборі. Великий Господь!».

Звільнений 24 грудня 1951р. після повного відбуття терміну покарання. Вийшовши на волю, навчався, працював. На початку 1990-х років, дізнавшись про ухвалення Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій», почав добиватися справедливості, звертався до відповідних установ в Україні та в Росії. 31 серпня 1994р. був реабілітований. Довідку про реабілітацію одержав лише у квітні 1996р. А за два місяці Геннадій Степанович Лисицький пішов із життя. Жив і помер з вірою у Бога.

Воєнні реліквії вченого
Переглянути фотогалерею

4 липня 2016р. Всеукраїнський фонд відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини імені Олеся Гончара передав на зберігання до музею зимовий льотний шолом, кобуру, та флягу. Усі ці предмети поєднує постать власника – Героя України Петра Тимофійовича Тронька. 12 липня 2016р. виповнюється 101 рік від дня його народження.

Широкій громадськості Петро Тронько відомий як доктор історичних наук, професор, академік НАНУ, завідувач відділу регіональних проблем історії України Інституту історії України НАНУ, голова правління Українського товариства охорони пам'яток історії та культури. Ця людина зробила надзвичайно багато для розвитку культури та музейної галузі України. Він особисто ініціював і доклав великих зусиль для відтворення й збереження в Києві багатьох пам'яток часів Київської Русі. За його ініціативи та підтримки споруджувалися музеї, відкривалися заповідники. Він долучився також і до створення нашого Меморіалу.

Життєвий шлях цього патріота з активною громадянською позицією засвідчує, що він не стояв осторонь процесів, що відбувалися в країні. Від перших днів німецько-радянської війни, як і більшість представників його покоління, Петро Тронько став на захист суверенітету та незалежності Батьківщини. У діючій армії перебував у складі військ Південно-Західного, Сталінградського, Південного та 4-го Українського фронтів, брав участь в обороні Києва та Сталінграда, а також у визволенні Ростова-на-Дону. 6 листопада 1943р. з підрозділами Червоної армії увійшов до Києва.

На бойовому шляху не раз були йому при нагоді речі воєнної пори. Ці артефакти мають не лише меморіальну, а й історичну цінність. Наш колектив гордий із того, що у фондах музею зберігаються понад 50 реліквій Петра Тимофійовича, частина з яких представлена в головній експозиції Меморіалу.

Однак для вченого найбільшою гордістю стала унікальна за своїм масштабом та значимістю праця – «Історія міст і сіл Української РСР» у 26-ти томах. Аналогів цього незвичайного проекту й донині не існує у світі. Багатотомне видання і досі залишається актуальним та використовується у повсякденній роботі науковців нашого музею.

Бойовий «тихохід»
Переглянути фотогалерею

На території Меморіального комплексу представлено понад 100 зразків бойової техніки та озброєння часів Другої світової війни та збройних конфліктів ХХ ст. Проте сьогодні увага відвідувачів прикута до військової техніки, що бере участь у боях на Сході України.

Саме через це зусилля науковців музею спрямовані на комплектування колекції Меморіалу новітніми зразками озброєння. 2 червня 2016р. уперше до музею передано БТР-3ДА (макет) – сучасний український бронетранспортер, який перебуває на озброєнні Збройних Сил України та Національної гвардії України. Отримати БТР музейникам допомогли представники ДК «Укроборонпром» та Київського бронетанкового заводу. Новий експонат відвідувачі можуть побачити на головній площі Меморіального комплексу.

Розробку БТР-3 розпочато з 2000р. Виготовляється бойова машина на Київському бронетанковому заводі. З кінця 2014р. використовується у зоні проведення АТО. За перший рік експлуатації в умовах бойових дій до конструкції внесені майже 740 змін, усунені недоліки, підвищена бойова ефективність. Результатом цієї складної та важливої роботи стало прийняття в листопаді 2015р. на озброєння ЗСУ вдосконаленого бронетранспортера – БТР-3ДА.

Державне підприємство «Київський бронетанковий завод» постійно розширює сімейство бойових машин на базі БТР-3 та своєчасно передає нові розробки військовикам для успішного використання в зоні проведення АТО, що зберегло вже не одне життя та безсумнівно зміцнило боєздатність наших воїнів. Музейники зі свого боку сподіваються на подальшу плідну співпрацю з КБТЗ та нові надходження до колекції, щоб мати змогу більш наочно висвітлювати правду про події на Сході нашої держави.

БТР-3ДА має покращений бронезахист екіпажу. Машина швидша та маневреніша за попередні модифікації завдяки встановленому двигуну німецької фірми «Deutz» (360 к.с.). Маючи масу в 16,5 тонн, БТР-3ДА розвиває швидкість до 104 км/год.

Модернізованій машині не стане на заваді підйом у гору під кутом 30 градусів, подолання рову завширшки 2 метри та перешкоди заввишки 0,7 метра. Додатковий енергоагрегат, який забезпечує роботу електрообладнання бойового модуля без запуску основного двигуна, заощаджує його ресурс.

Бронетранспортер оснащений бойовим модулем «Штурм» зі стабілізацією блоку озброєння у двох площинах. На його озброєнні – 30-мм автоматична гармата (боєкомплект 350 пострілів), дві установки протитанкових керованих ракет «Бар’єр», 30-мм автоматичний гранатомет та 7,62-мм спарений кулемет (2000 пострілів). Бойова машина має оптико-електронний модуль із телевізійним та тепловізійним каналами, що дає можливість вести бойові дії вночі.

Бон часів окупації
Переглянути фотогалерею

Одним із понять, тісно пов’язаних із Третім райхом, є окупація. Ще до початку німецько-радянської війни нацистською Німеччиною було захоплено 11 держав Європи.

Третій райх приєднував завойовані країни до свого складу і створював керовані адміністративно-територіальні утворення. Серед них – Генерал-губернаторство, створене на території Польщі, окупованої нацистами в 1939р., до складу якого в 1941р. ввійшли також землі Галичини.

Важливим заходом в економіко-господарській діяльності Генерал-губернаторства була емісія польського злотого. За часів нацистської окупації оперативно запустити в обіг номінал нових грошей не вдалося, тож на купюрах старого зразка ставилися печатки.

У липні 2015 р. після ознайомлення з експозицією Національного музею історії України у Другій світовій війні колишній киянин Юрій Зарепін, який нині мешкає в м. Едмонтон (Канада), передав у дар до фондової колекції грошовий знак, випадково куплений на одному з електронних аукціонів у Канаді.

Цей бон входить до серії банкнот 1929 – 1936рр., що випускалися Польським банком. Банкнота номіналом 50 злотих перебувала в обігу з 1929р. й була вилучена наприкінці 1939р. – на початку 1940р.

Особливістю цього грошового знака є дві печатки нацистської окупаційної влади, розміщені на алонжі. Горішня – червоного кольору, містить написи німецькою мовою «Jude» (євреї) та «Warschau» (Варшава), а також зображення шестикутної зірки Давида (релігійного символу іудеїв). Ця печатка використовувалась у Варшавському гетто. Нижня печатка чорного кольору містить написи німецькою мовою «Generalgouvernement» (Генерал-губернаторство) і «Krakau» (Краків), а також зображення імперського орла, що тримає в пазурах дубовий вінок зі свастикою, та Краківського барбакану – фортифікаційної споруди, що є одним із символів м. Кракова.

Із відповідними печатками окупаційної влади банкнота певний час могла використовуватися для грошових розрахунків на окупованій території, зокрема Варшавського гетто.

Звертаємося до всіх зацікавлених із проханням доповнити інформацію про подібні бони. Пишіть нам – info@warmuseum.kiev.ua

Транслятор епохи
Переглянути фотогалерею

30-ті рр. ХХ ст. увійшли в історію країни як час виробничих досягнень та небувалих соціальних трансформацій. До таких здобутків належить радіомовлення, яке викликало появу репродукторів.

Електромагнітні гучномовці серії «Рекорд» у Радянському Союзі мали неабияку популярність. У народі їх називали по-різному: «радіо», «тарілка» і навіть «брехунець». В умовах досить скромного на той час побуту репродуктори були помітною частиною інтер’єру та предметом гордості власника. Настільні й настінні, з різними підставками або підвісами, регуляторами кута нахилу, ці пристрої були нескладні за будовою й дешеві для виробництва. Відтворювали лише один канал провідного мовлення. Гучності надавалася значна перевага над якістю звуку.

В умовах, коли освіченими було мало людей, «чорна тарілка» мала важливе значення. Вона була джерелом інформації, а також засобом пропаганди та агітації. Радіопередачі, що транслювалися, сприяли формуванню світогляду слухачів, «нав’язливої» оцінки подій та явищ повсякденного життя.

У 1941р. репродуктори розміщували на стінах квартир, будинків та на вуличних стовпах. Саме по радіо громадянам повідомили про початок війни. Під час війни люди збиралися під такими «тарілками», дізнавалися про ситуацію на фронті, про можливість артобстрілів та авіанальотів, слухали музичні передачі. «Рекорд» підтримував моральний дух людей, і саме він приніс в їхні оселі звістку про Перемогу.

Фондове зібрання Меморіалу налічує сім репродукторів довоєнного періоду, п’ять з яких знаходяться в головній експозиції. Вони органічно доповнюють реліквійну композицію «Дорога війни», що розкриває тему початку німецько-радянського протистояння.

Більшість із репродукторів мають свої цікаві історії, легенди, нам відомі їх власники. На жаль, інформація про деякі є досить обмеженою. Серед них є доволі незвичайний. Напис на його шильді свідчить про те, що репродуктор виготовлений артіллю «Механік» у Києві в 1930-х рр. Ця артіль однією з перших налагодила виробництво моделей репродукторів «Рекорд», які мали регулятор гучності, що діяв проти годинникової стрілки.

9 травня 2015р. цей предмет до фондів музею передала киянка Ірина Павлівна Чимерська. Запрошуємо відвідувачів нашого сайту передавати на зберігання до музею реліквійні речі, розповідати історії оригінальних предметів та ознайомлювати з долями їхніх власників. Ці матеріали знайдуть своє місце в музейній експозиції або на новостворених виставках.

Історія одного життя
Переглянути фотогалерею

У липні 2015р. у гості до Теодозії Плитки-Сорохан, що мешкає у с. Криворівня Верховинського району Івано-Франківської області, на прохання Національного музею історії України у Другій світовій війні завітав український кінорежисер, журналіст, поет Петро Олар – автор документального фільму про цю видатну гуцулку, борця за волю й незалежність України.

Теодозія з раннього дитинства виховувалася в дусі любові до своєї Батьківщини, адже її рідний дядько Іван Плитка, колишній офіцер легіону Українських січових стрільців, був другом Євгена Коновальця, активним членом ОУН. Великий вплив на молоду дівчину справляв також парох села отець Лука Дзьоба, який у середині 1940-х рр. служив Святу Літургію для повстанців на горі Довбушанка. Тому не дивно, що з ранніх років юнка стала на шлях визвольної боротьби. Під час перебування в повстанських лавах складала гуцульські співанки, які згодом передала своїй духовній сестрі Парасці Плитці-Горицвіт – відомій гуцульській художниці, письменниці, казкарці, народному філософу, фольклористці, етнографу, зв’язковій УПА (псевдо Ластівка).

Відгукнувшись на прохання колективу поповнити колекцію музею унікальними реліквіями, Теодозія Плитка передала речі, які берегла все життя, адже у них, власне, відображений увесь її земний шлях. Це, зокрема, глечик, у якому, ще у юному віці носила молоко українським повстанцям, саморобні альпіністські «кішки», що ними, вже як зв’язкова та розвідниця місцевої боївки Воєнної округи «Говерла» УПА-Захід, користувалася під час перебування в горах, табірний одяг із номером М| 311, під яким, як в’язень особливого табору №5 «Берлаг», що у Магаданській області, пропрацювала на уранових шахтах упродовж п’яти років, серветка з яблуневим цвітом – як символ любові й туги за своєю землею, вишита там само, на далекій Півночі, вже під час перебування на спецпоселенні.

Усе своє життя ця винятково сильна й мужня гуцулка присвятила справі боротьби за Україну.

Речі Теодозії Плитки наразі експонуються в головній експозиції музею. Маєте можливість прийти й ознайомитися з ними ближче.

На жаль, у музеї немає світлин із зображенням табору, у якому вона відбувала покарання і через який пройшли тисячі інших українців. Просимо всіх, хто має такі фотодокументи, допомогти. Тел.: (044)-285-90-40.

Kолесо історії
Переглянути фотогалерею

Цифровий віртуальний простір ніколи не замінить оригінальний музейний предмет, який зберігає живу історію. Експонат називається «Колесо від візка». Здавалося б, що тут незвичайного? Хоча б те, що родом воно із 30-х років минулого століття. Скрипіло по переселенських дорогах Польщі і України, іржавіло від забужанських дощів та сліз своїх господарів. Змайстрував колесо Володимир Бак, мешканець с. Вільні Грузки Перемишльського повіту (Польща). Учасник Другої світової війни, червоноармієць, стрілець 472-го стрілецького полку 100-ї стрілецької дивізії 60-ї армії 1-го Українського фронту, загинув у боях із нацистами 20 квітня 1945р.

Родина жила без батька, Їх обминула переселенська депортація 1944 – 1945рр., діти навчалися, мати Ганна Михайлівна вела господарство.

Наступила весна 1947… Тоді й почався зворотний відлік часу. Практично за одну ніч родина нашвидкуруч зібралася, залишила все нажите майно, бо дозволили взяти лише документи й найнеобхідніші речі. Невеликий візок, від якого збереглося це іржаве колесо, слугував авто, котре везло родинні пожитки в незвідність, у чисте поле. Так брутально тривала переселенська акція «Вісла». Спочатку родину вивезли на північ Польщі, а згодом на прохання матері переселили в Україну.

Син Василь Володимирович не любить згадувати той період, бо він був дуже болючим. Подумки 70-літній чоловік постійно звертається у той час, особливий для нього – «За Польщі». Він зберіг ті ж традиції, моду, етикет, музичні смаки, бо все найкраще було «За Польщі».

А колесо вже не котиться, зупинилось в експозиції. Воно застерігає від помилок минулого, бо так легко підняти з трави заржавілі колеса історії, та дуже важко котити їх через життя.

Підвелися колеса історії
Покотилися в далеч віків.
Обережно! Можливі повторення!
Бо ніхто їх спинить не посмів.
Ганна Чубач

P. S.: Написали про один експонат, а поруч, в експозиції, ще один – «підкова на щастя». Належить він одній і тій же родині Баків.

Підкова на щастя
Переглянути фотогалерею

27 квітня 1947р. до хати української родини Баків різко постукали. Було темно. Після важкого натрудженого дня мати з трьома малими дітьми міцно спали, обійнявшись з ніччю. Батька у дітей не було, два роки тому червоноармієць Володимир Бак загинув у бою з нацистами. А у двері знову настирливо грюкали. Мати відчинила. На порозі стояли озброєні люди, які веліли мерщій збиратися. Поспіхом – іконка, одяг на один раз, стара іржава підкова, діти на руках, клунок на спині – і вперед: куди, для чого, за що? У товарних вагонах кудись везли, у морок, у небуття. Привезли на північ Польщі до м. Лідзбарк, поселили в бараці. Польське населення ставилося до прибулих вороже. Тому Ганна Михайлівна звернулася до радянського консульства у Варшаві, щоб отримати дозвіл на переїзд до України, куди вже були переселені три сестри чоловіка під час першої хвилі українсько-польського трансферу ще у 1944р.

Син, що був тоді найменший, нині 70-річний Василь Володимирович, як талісман, упродовж усього життя зберігав стареньку іржаву підкову: «Мати казали – на щастя».

Під час останнього відрядження на Прикарпаття у грудні 2015р. Василь Бак передав підкову нашим співробітникам до музею – «На щастя».