У кожного предмета своя історія, свій шлях надходження до фондового зібрання. Пропонуємо деякі з них.
Сатирою минулої війни по сьогоднішньому ворогу
Переглянути фотогалерею

Українська сатира має багаті й славні традиції. Вона є одним із рушіїв суспільного поступу й наразі, повертаючись на сторінки української преси, заявляє про намір жити повноцінно, досягати нових успіхів у боротьбі із зовнішнім ворогом та соціальними бідами.

Без посмішки, без солоного жарту важко уявити життя в екстремальних умовах. Виховуючись на творах Котляревського, зокрема його «Енеїді», байках Глібова й ілюстраціях до них, ми апелюємо до історії і намагаємося знайти відповіді на питання сьогодення: «Хто ворог? Хто друг? Хто союзник?»

Звернемося до фондозбірні Національного музею історії України у Другій світовій війні. Вона містить значну кількість карикатур воєнного часу, зокрема й сатиричні малюнки відомого художника-графіка та політичного карикатуриста Бориса Єфімова, який народився 1900 р. в Києві в родині ремісника. Доля нагородила його не лише талантом, а й довгим, насиченим буремними подіями життєвим шляхом. Прожив художник 108 років, і впродовж майже всього свого тривалого життя він малював. За карикатурами Б. Єфімова можна вивчати історію ХХ століття, її своєрідну хроніку з усіма головними подіями.

Музейна колекція налічує 77 сатиричних малюнків, які Б. Єфімов створив напередодні та в роки Другої світової війни. Проте вони не втрачають своєї актуальності й нині, коли український народ знову намагається вигнати окупантів із рідної землі. Авторська робота «Над Європою» (1937р.) нагадує теперішню ситуацію, а карикатури «Перелітні п ... фріци» (1943р.), «Полтавський бій і полтавське завивання...» (1943р.) та інші красномовно свідчать, що українці вміють відстоювати свої терени й будь-хто, якщо спокуситься загарбати Україну, – дістане гідну відсіч.

Відгомін минулого
Переглянути фотогалерею

«Я живу в Німеччині. Нещодавно мій знайомий під час будівельних робіт розвалив стіну старого будинку і з неї випали газети та документи часів Другої світової війни. На цих документах стоять українські прізвища. Схоже, що вони з концтабору. Я хочу подарувати ці документи Вашому музею. Можливо, хтось знайде своїх безвісти зниклих родичів», – написала в листі до музею жителька м. Мюнхена Олена Хоффман, уродженка України. Музей оперативно відгукнувся на цю пропозицію. Після отримання та вивчення надісланих артефактів було встановлено – це облікові картки та медичні довідки східних робітників (остарбайтерів). Загалом із території України до Німеччини було вивезено близько 2,4 млн. остарбайтерів. Не всі повернулися до рідної домівки: одні боялися репресій, інші знайшли свою долю й назавжди залишилися на чужині, а хтось пішов у небуття, згадуючи в останні хвилини життя своїх рідних та близьких.

Публікуємо прізвища власників карток: Микола Владимирський, Євдокія Волкова, Михайло Журавський (Зуравський), Микола Задобчук (Зотобчук), Володимир Царащак (Царашчак), Тимофій Пшеничний, Володимир Скляр, Микола Товарянський, Георгій Толмачов, Анна Трусова, Федір Трусов, Галина Трухан, Галина Чичикало, Михайло [Пурхач] – уродженець села Боратин.

Можливо, хтось упізнає своїх рідних. Проте маємо надію, що вони повернулися додому. А тим, хто відійшов у вічність на чужині, - вічна пам’ять, нехай земля для них буде пухом.

Війну обвинувачує митець
Переглянути фотогалерею

У фондозбірні музею зберігається близько 30 творів відомого графіка й живописця Зіновія Толкачова. Творчість митця тісно пов’язана з головними подіями вітчизняного та світового історико-мистецького процесу ХХ століття. Глибокий слід у житті автора залишила Друга світова війна, тому помітне місце в його художній спадщині посідає антинацистська тематика.

У роки війни Зіновій Толкачов добровільно вступив до лав діючої армії. Брав участь в оборонних боях на території України та на Кавказі, а від 1944р. у складі політуправління 1-го Українського фронту пройшов фронтовими дорогами Європи. На власнi очi митець бачив нацистські фабрики смерті – Аушвіц і Майданек, печi крематорiїв, бараки з перетвореними на скелети в'язнями, жахливі споруди, заповненi трупами людей та тюками жiночого волосся. Вражений побаченим, художник створив графiчні серiї «Майданек» (1945р.), «Освенцим» (1945р.) та «Квіти Освенцима» (1945р.). Це переважно натуральні замальовки, що вражають психологічною глибиною й точністю бачення, та узагальнюючі композиції, які ввібрали в себе весь трагізм людини, приреченої на виживання за колючим дротом.

Унікальними за джерельним потенціалом є також роботи із серій «Окупанти» (1941 – 1942рр.), які відтворюють людиноненависницьку ідеологію нацистів. Ці твори – справжні документальні свідчення, що не лише зафіксували важливі історичні події, а й з високою емоційною напругою висвітлили їхні трагічні сторінки. Таких високохудожніх творів, що обвинувачують війну та застерігають людство від жахливого повторення, сьогодні обмаль у вітчизняній культурній спадщині.

Твори Зиновія Толкачова ввійшли до художніх надбань не тільки вітчизняної, а й світової культури. Вони представлені в музеях Великобританії, Ізраїлю, Польщі та Російської Федерації; експонувалися на виставках у Празі, Амстердамі, Венеції, Філадельфії та ін. містах, що свідчить про високий фаховий рівень виконання та мистецьку значимість робіт художника.

«Дві війни» сімейної реліквії
Переглянути фотогалерею

Восени 2015р. до музею завітав киянин Андрій Кобзар учасник боїв на Сході України. З його візитом музейна колекція поповнилася новими матеріалами та ще однією хвилюючою родинною історією.

Дід Андрія, Володимир Мефодійович, у роки Другої світової війни воював у частинах реактивної артилерії, пройшов бойовими шляхами України та Європи, довелося йому повоювати і на Далекому Сході. Родина Кобзарів дбайливо зберігала пам’ять про його військові звитяги. А разом із нагородами, подяками та речами Володимира Мефодійовича в родині зберігався і його «вірний фронтовий помічник» – артилерійський хордокутомір*, що пройшов фронтовими дорогами половину світу.

Ніхто з нащадків Володимира Мефодійовича навіть не міг уявити, що цей прилад ще знадобиться, а тим паче у справі захисту рідної землі.

З початком бойових дій на Сході України Андрій пішов добровольцем на фронт. Спочатку служив у Національній гвардії. Під час бойової операції в м. Слов’янську отримав травму ноги. Перебуваючи на лікуванні, постійно стежив за подіями на Сході. Під впливом Іловайської трагедії зрозумів, що реальною силою, здатною зупинити противника, є артилерія. На початку вересня 2014р. він знову повернувся на фронт, тепер уже для того, щоб воювати в артилерійському підрозділі. Ще під час строкової служби Андрій здобув спеціальність артилериста-обчислювача і, вдруге вирушаючи на війну, узяв із собою дідівський хордокутомір. І хоча в ХХІ ст. існують новітні способи артилерійських розрахунків, та все ж стародавній прилад не раз допомагав Андрію і під час навчань, і на фронті.

Після ознайомлення з експозицією музею Андрій передав науковцям сімейну реліквію – хордокутомір, що «воював» на двох війнах.

*Хордокутомір – спеціальний вимірювальний пристрій, який використовується в артилерії для вимірювання та побудови кутів, а також вимірювання і відкладання відстаней на карті (планшеті) при проведенні топографічних робіт і визначенні графічним методом установок для стрільби.

Нагорода за милосердя
Переглянути фотогалерею

Війни та масштабні військові конфлікти передбачають значні втрати серед військовослужбовців. Їх поділяють на безповоротні та санітарні. Останню категорію втрат складають бійці та командири, які захворіли або зазнали поранення під час ведення бойових дій.

Одужання і повернення в стрій воїна надзвичайно важлива справа. Первинну медичну допомогу санінструктори та санітари надають безпосередньо в умовах бою. Від їхньої витривалості, професійності та мужності залежить життя бійців. Вони дбають, аби ті не стікали кров’ю, не помирали від больового шоку, були вчасно евакуйовані з-під вогню і відправлені до санітарних батальйонів.

У Червоній армії під час Другої світової війни посади санінструкторів здебільшого обіймали дівчата та жінки, які попередньо проходили прискорений курс навчання з надання медичної допомоги.

Виносити поранених із поля бою мали право лише вони. Нікому іншому супроводжувати їх не дозволялося, подібні спроби розцінювалися як ухиляння від бою. За штатом санінструктор у стрілецькій роті був один, а поранених під час бою набиралося десятки, а то й сотні.

Слід також врахувати й те, що поранені чоловіки важили набагато більше, ніж могли подужати підняти медпрацівниці. Окрім врятування поранених військовослужбовців, вони зобов’язані були ще й винести їхню зброю.

Чимало медпрацівників за заслуги та подвиги удостоєні високих бойових нагород. Однак у середовищі санінструкторів, фельдшерів та медичних сестер особливою повагою користується нагорода Міжнародного комітету Червоного Хреста – медаль імені Флоренс Найтінгейл. Її присуджують за виняткову відданість своїй справі та хоробрість під час надання допомоги пораненим і хворим як у воєнний, так і в мирний час.

У фондовому зібранні музею зберігається три дипломи до цієї медалі. В одному з них зазначено: «Пані Людмилі Антонівні Родіоновій». Ця «пані» – проста жінка, киянка. Глибоку повагу й захоплення викликає її ратний подвиг. На фронті Людмила Родіонова пройшла шлях від санітарки до фельдшера батальйону, від рядового до старшого лейтенанта медслужби. Молода дівчина особисто з поля бою винесла 160 поранених бійців і командирів. Під час війни вона зазнала п’яти поранень.

Нелегким був її бойовий шлях, складною виявилася й повоєнна доля. Довелося полишити дівочу мрію стати актрисою драматичного театру та активно включитися у процес відновлення народного господарства. Тривалий час Людмила Родіонова працювала на відбудові шахт Донбасу, потім – у Києві завідувачем бібліотеки заводу «Арсенал».

У 1975 р. Людмила Антонівна була нагороджена медаллю імені Флоренс Найтінгейл, проте це не єдина її висока нагорода. Восени 1941 р. на річці Міус, під Таганрогом, дивізія, у якій служила санітарка Родіонова, зупинила колону ворожих танків. У цьому бою вона з револьвера власноруч розстріляла німецький танковий екіпаж і зупинила ворожу машину, зазнавши при цьому важкого поранення. Людмила Антонівна була представлена до нагородження орденом Леніна, однак у молосі військового протистояння її документи загубилися. Вручення саме цієї нагороди відбулося лише в 1973 р. завдяки наполегливій пошуковій роботі її однополчан.

Медаль імені Флоренс Найтингейл заснована в 1912 р. Лігою Міжнародного Червоного Хреста і Червоного Півмісяця. Номінація кандидатів відбувається раз у два роки. Список нагороджених оголошується 12 травня, у день народження Флоренс Найтінгейл (1820 – 1910) – сестри милосердя і громадської діячки Великобританії, яка запровадила принципи санітарії і догляду за пораненими під час Кримської війни 1853 – 1856 рр.

Перше нагородження цією медаллю відбулося в 1920 р. Слід зазначити, що дана відзнака є доволі рідкісною, донині відбулося близько 1 500 нагороджень.

Радянський Червоний Хрест перші подання до нагородження медаллю імені Флоренс Найтінгейл представив у 1961 р. Усього за роки існування Радянського Союзу цією медаллю було нагороджено 46 радянських жінок — медичних сестер, військових фельдшерів, санітарних інструкторів та інших медичних працівників. Усі вони нагороджені за свою самовіддану працю в роки Другої світової війни.

Як уже зазначалося вище, на зберігання до фондового зібрання музею переданий диплом до цієї медалі, який належав Людмилі Антонівні Родіоновій, а в експозиції залу, присвяченого биті за Дніпро та визволення Києва, можна ознайомитися з дипломом Героя Радянського Союзу Марії Захарівні Щербаченко.

Присудження медалі імені Флоренс Найтінгейл відбувається і в незалежній Україні. 23 українські медичні сестри удостоєні цієї високої нагороди. Серед них – Валентина Іванівна Плахотна, нагороджена цією медаллю 2005 р. за надання медичної допомоги пораненим військовослужбовцям під час війни в Афганістан (1979 – 1989 рр.). Її нагородний диплом є складовою частиною експозиції «На чужих війнах».

Спадок фотомайстра
Переглянути фотогалерею

Події війни здавна привертали увагу журналістів і письменників. Перші професійні військові кореспонденти з’явилися під час Кримської війни 1853 – 1856 рр. Разом із їхніми репортажами світ побачив і світлини війни. Саме з воєнним репортажем можна пов’язати й виникнення поняття "фотожурналістика".

У війнах XX ст. роль військових кореспондентів значно зросла через те, що результат війни істотно залежав від громадської думки населення країн, які брали участь у військовому протистоянні, а на формування свідомості суспільства значною мірою впливали засоби масової інформації. Далеко не останнє значення мало наочне відображення подій, яке втілювалося, зокрема, у фоторепортажах.

У період Другої світової війни з неабиякою силою розкрився талант багатьох відомих нині фотокорів, які часто змінювали фотокамеру на зброю. Дехто з фотодокументалістів загинув, виконуючи свій журналістський обов’язок. Та для нащадків ці працівники інформації та пропаганди залишили цінний спадок – фотолітопис війни.

Вражаючі воєнні знімки того часу продукувалися з різною метою. Дехто з фотокореспондентів своїми світлинами викликав у глядачів найрізноманітніший спектр почуттів, інші ж працювали з агітаційною метою, саме тому їхні фотороботи отримували плакатну візію. Однак більшість цих знімків вийшли по-справжньому проникливими та незабутніми, сповненими істинних емоцій та щирої людської сутності.

У фондовому зібранні музею зберігаються доробки та особисті речі багатьох знаних фронтових фотокореспондентів. Одним із класиків воєнного фоторепортажу справедливо вважається Євген Ананійович Халдей.

Євген Халдей репрезентував редакцію ТАРС на військово-морському флоті під час війни. Він пройшов із камерою «Leica» від Мурманська до Берліна. Зафіксував на плівку підписання Акта капітуляції Німеччини, конференцію глав союзних держав у Потсдамі, поразку японців на Далекому Сході, Паризьку нараду міністрів закордонних справ. На Нюрнберзькому процесі серед речових доказів нацистських злодіянь були і його фотографії. У фотохроніці Євгена Халдея зафіксований весь його бойовий шлях, сповнений епохальних подій.

Фондозбірня музею налічує понад 200 фотодокументальних пам’яток уславленого фотомайстра. Із кожним фотознімком Євгена Ананійовича пов’язана цікава історія.

Та щоб документувати воєнні події, фотографу потрібен не лише талант і фахова майстерність, а й відповідне обладнання. У колекції фондового зібрання музею є чимало фотоапаратури та устаткування, яким користувалися фронтові кореспонденти, висвітлюючи події війни.

Цілком зрозуміло, що нині, в час технічного прогресу, ці предмети здебільшого сприймаються як морально застарілі. Однак серед цього масиву є музейні речі, що не змінилися суттєво з плином часу й можуть стати у пригоді сучасному фотоаматору. Зокрема, штатив для фотоапарата, яким користувався під час війни Євген Халдей. Цей раритет експонується в залі, присвяченому завершенню Другої світової війни.

дивитись далі