Кожен музейний предмет є своєрідним відлунням життя людини. Саме на їхній основі музейники наочно відтворюють перебіг події Другої світової війни, розповідають про її учасників. Пропонуємо вашій увазі вибрані життєві історії.
Брати Слепченки
Переглянути фотогалерею

Петро та Микола Слепченки народилися в родині залізничника. Босоноге дитинство та юність пройшли на Донбасі та Харківщині. По закінченні школи обидва хлопці пішли працювати на Харківський паровозобудівний завод (нині Харківський завод ім. В.О. Малишева), навчалися у школі фабрично-заводського учнівства. А далі кожен вибрав свою дорогу. Старший – Петро, закінчивши інститут з відзнакою, вступив до аспірантури, одночасно працював на Уральському заводі важкого машинобудування. Молодший – Микола, був призваний до лав Червоної армії й направлений на навчання до військової школи льотчиків-спостерігачів.

Від початку німецько-радянської війни Петро добровольцем пішов на фронт, Микола займався перепідготовкою пілотів для польотів на нових літаках, але згодом теж був направлений на передову. Петро громив ворога на землі, Микола – у небі. Обидва визволяли Україну від нацистських загарбників, воювали на території європейських країн. 2 травня 1944 р. Микола Слепченко вилетів на завдання в район м. Ясси, де прийняв бій з ворожими літаками й на полковий аеродром не повернувся. Мати отримала на молодшого сина «похоронку», де зазначалося, що він зник безвісти. Петро Слепченко бойовий шлях закінчив у Чехословаччині в складі військ 13-ї гвардійської кавалерійської дивізії, яка в серпні 1945 р. була переформована в 11-ту гвардійську механізовану дивізію.*

Повернувшись до мирного життя, Петро зайнявся науковою діяльністю, отримав ступінь кандидата технічних наук, був доцентом на кафедрі підйомно-транспортних машин Харківського механіко-машинобудівельного інституту. Загальний трудовий стаж – 50 років. Пішов із життя у 2000 р.

* 11-та гвардійська механізована дивізія від 1991 р. у складі Збройних сил України, кілька разів перейменовувалася. Остання назва – 30-та окрема механізована Новоград-Волинська Рівненська бригада. Від 2014 р. на Сході України брала участь у боях у секторі «Д», зокрема в Дебальцевому, Мар’їнці, Маринівці.

Льотчик-винищувач Зинов’єв
Переглянути фотогалерею

У 1979р. рідні Миколи Зинов’єва передали до нашого музею орден Вітчизняної війни І ступеня, яким повітряний боєць був посмертно нагороджений за здійснення повітряного тарана (Указ Президії Верховної Ради СРСР від 6 травня 1965р.).

Старший сержант Зинов’єв – льотчик 1-ї авіаційної ескадрильї 62-го винищувального авіаційного полку ВПС Чорноморського флоту, брав участь в оборонних боях за Новоросійськ. Згідно з оперативним зведенням ВПС Чорноморського флоту від 10 липня 1942р., льотчик Микола Зинов’єв вилетів із польового аеродрому Мисхако на патрулювання повітряного простору. У районі Абрау-Дюрсо він помітив німецькі бомбардувальники, що летіли курсом на Новоросійськ. Відважний льотчик вступив у нерівний бій і здійснив таран німецького Ю-88. У цьому бою загинув. Лише через 74 роки було встановлено точне місце падіння літака й перепоховано останки льотчика.

У липні 2016р. на сторінках електронного періодичного журналу пошукового руху Краснодарського краю «Кубанский плацдарм» були опубліковані матеріали про те, що на схилах Маркотхського хребта, неподалік від Неберджаєвського водосховища (між станицею Неберджаєвською та Новоросійськом), загін Краснодарської крайової громадської пошукової організації виявив місце падіння літака часів німецько-радянської війни з останками льотчика. Дослідники, які спеціалізуються на авіації, майже відразу визначили – це винищувач ЛаГГ-3. Серед розкиданих по схилу хребта уламків літака було виявлено фрагмент блока двигуна з вибитим номером ПФ 868. У процесі вивчення архівних документів з’ясували, що мотор М-105ПФ № 868 був установлений на літаку ЛаГГ-3 № 3127 (повний заводський номер 31213127), який не повернувся з бойового завдання 10 липня 1942р. Як було з’ясовано в процесі вивчення наявної документації та уламків літака, бойовою машиною керував 26-річний уродженець Кіровоградщини Микола Зинов'єв.

Нещодавно музейну колекцію поповнили цікаві артефакти – фрагменти стійки шасі, клапана двигуна та проводки літака ЛаГГ-3, на якому здійснив свій останній виліт льотчик-винищувач Зинов’єв.

Доля Героя. Тейфук Абдуль – людина свого часу
Переглянути фотогалерею

Сто років тому в мальовничому селищі Партеніті на південному березі Криму народився майбутній Герой Радянського Союзу, а тоді звичайний маленький син кримськотатарського народу Абдуль Тейфук. Він зростав у багатодітній родині без батька, добре навчався у школі, мріяв стати вчителем. 1932р. вступив до Ялтинського педагогічного технікуму, потім до Кримського педагогічного інституту. Суміщав навчання з педагогічною діяльністю у школах Алуштинського району. Мрія почала здійснюватись… Але 27 листопада 1939р. Тейфук був призваний на дійсну службу й направлений на навчання до Орловського військово-піхотного училища, яке закінчив у червні 1941р. Думками він уже був удома, коли теплого недільного ранку звістка про початок війни зруйнувала плани не лише Тейфука, а й безлічі родин на наступні декілька років.

Далі були важкі дороги війни... Упродовж лише 1941р. Тейфук був двічі поранений. У вересні 1943р. капітан Абдуль був серед тих, хто форсував Дніпро й захоплював один із перших плацдармів у смузі Степового фронту в районі м. Верхньодніпровськ (Дніпропетровщина). Саме тут на Абдуля чекала його Золота Зірка Героя Радянського Союзу. Але тут він дістав і четверте поранення, яке потребувало тривалого лікування у шпиталі. Там він познайомився з лейтенантом медичної служби Марією Степанівною Кочиною, котра стала його дружиною, народила синочка Юрія, якого батько, на жаль,так і не побачив.

19 березня 1945р. майор Абдуль віддав своє життя за польське місто Гродкув. Звістка про його загибель полетіла в далекий Узбекистан, куди у травні 1944р. депортували рідних Тейфука разом з іншими представниками кримськотатарського народу. Навіть звання Героя, здобуте на фронті, не врятувало родину.

Навесні 1945р. Абдуля Тейфука поховали на Личаківському кладовищі Львова, у місті, яке він визволяв. Донедавна там діяв меморіальний музей, який нині закритий. Тож відтепер пам’ять про героя буде гідно вшанована в Національному музеї.

Солдатська Слава Олексія Ковальова
Переглянути фотогалерею

До закінчення війни в Європі залишалися лічені дні. Символом тріумфу у війні над нацизмом мав стати прапор перемоги, піднятий над головними будівлями Берліна. Для проведення цієї процедури заздалегідь було виготовлено 9 прапорів – за кількістю дивізій, що проривалися до райхстагу. Щоб зафіксувати переможну мить підняття прапорів у столицю Німеччини прибув військовий фотокореспондент Євген Халдей. Добравшись до райхстагу, він побачив, що гітлерівці вже знищені, а червоні прапори встановлені. Фотограф попросив солдатів, які першими трапилися йому, допомогти зробити фотознімки. Так з’явилася відома світлина «Прапор перемоги над райхстагом». Солдатом, що встановив прапор, привезений Євгеном Ананійовичем, був киянин Олексій Ковальов – кавалер найвищого солдатського ордена Слави трьох ступенів.

У 1942 р. сімнадцятирічного Олексія призвали до армії. Бойове хрещення прийняв у кровопролитних боях на теренах України. Саме на українській землі гартувався характер майбутнього орденоносця. Неодноразово був поранений, але як тільки рани ледь загоювалися, повертався на передову. У 1944 р. Олексій уже був досвідченим бійцем, розвідником. У запеклих наступальних боях на території Польщі сержант Ковальов, відбиваючи контратаки ворога, нищив та виводив із ладу ворожу техніку, чим забезпечував просування військ. У грудні 1944 р. та в березні 1945 р. отримав ордени Слави ІІІ та ІІ ступенів. Так само відважно діяв розвідник і під час штурму Берліна, продовжуючи громити ворога. Орден Слави І ступеня знайшов героя вже по війні, у травні 1946 р.

«Простий, да в руці міцний», – саме так говорив Олексій Ковальов про вірного «супутника» і «товариша», про свого ножа, з яким розвідник неодноразово ходив у рукопашний бій.

Досвід розвідника знадобився Олексію Леонтійовичу і в мирному житті. 35 повоєнних літ він рятував людей під час пожежі. Із матеріалами О.Л. Ковальова, зокрема з його ножем, можна ознайомитися в експозиції залу, що розповідає про останні бойові дії в Європі.

* Орден Слави заснований 8 листопада 1943 р. Це єдина бойова відзнака, якою нагороджувалися за особисті заслуги виключно солдати та сержанти, а в авіації ще й молодші лейтенанти. Орден має три ступені, з яких найвищим є перший. Нагороджені орденом Слави І, ІІ, ІІІ ступеня вважалися повними кавалерами. Першим повним кавалером ордена Слави став українець Костянтин Шевченко. Усього понад 2,5 тисячі бійців були нагороджені орденом Слави трьох ступенів.

Вершини відваги
Переглянути фотогалерею

Їхній бойовий шлях представлений на старих кітелях солдатським «іконостасом». Лише медалей «За відвагу» на двох – дев’ять. Відзнака особливо шанована у фронтовиків, адже нею нагороджували виключно за особисту мужність, виявлену на передовій. Мова йтиме про киян – Олексія Бубликова та Павла Наумова. Обом фронтовикам у 1945 р. виповнилося лише по 20 років, а за плечима була багата фронтова біографія.

Обидва майбутні воїни народилися в 1925 р., у розпал боїв 1942 – 1943 рр. були призвані до лав Червоної армії й направлені на навчання до військових училищ.

Олексій Бубликов училище не закінчив, оскільки обстановка на фронті була вкрай напруженою. У серпні 1943 р. направлений на фронт автоматником у стрілецький полк, згодом став командиром мінометної обслуги. Першу медаль «За відвагу» отримав у січні 1944 р. за відбиття двох атак противника, у лютому того ж року відзначений другою. Однак після поранення Олексій потрапив до госпіталю, і нагорода знайшла відважного воїна лише у травні 1995 р.

У наступальних боях 1944 р. міномет сержанта Бубликова продовжував знищувати ворожі кулеметні точки. Упродовж серпня – жовтня 1944 р. він отримав ще три медалі «За відвагу». Свій бойовий шлях Олексій, якого вирізняли пильне око та тверда рука, завершив у Латвії.

Завітавши до музею й ознайомившись з експозицією, Олексій Васильович вирішив, що саме тут має зберігатися його найдорожча реліквія – посвідчення до п’яти медалей «За відвагу».

Кавалер чотирьох медалей «За відвагу», трьох «За бойові заслуги» та двох орденів Червоної Зірки зв’язківець Павло Наумов, додавши собі два роки, у січні 1942 р. став курсантом військового училища, а вже у грудні потрапив на фронт. Кажуть, що зв’язківець найнебезпечніша професія на війні, адже кабель треба прокладати під час бою, щоб встановити зв’язок командира з вогневими позиціями. Без зв’язку гармати мовчать. Бойове хрещення та гарт одержав у кровопролитних боях 1943 р. У ході Курської битви, перебуваючи в розвідці, старший сержант Наумов узяв у полон два «язики», за що був нагороджений першою медаллю «За відвагу». Другу медаль отримав під час визволення Білорусії, третю та четверту – за бої у Прибалтиці та Східній Пруссії. Особливо воїну запам’ятався останній бій у Східній Пруссії. Необхідно було захопити військово-морську базу Піллау, що на Балтиці. Ворог закріпився на косі Фріше-Нерунг, яку бійці називали Косою Смерті. Без підтримки артилерії солдатам було сутужно, хоча «катюші» стояли на березі. Павло перебував на спостережному пункті, чекаючи наказу для встановлення зв’язку. Аж раптом він побачив, як ворожа лавина насувається на позиції піхотинців. Схопивши мікрофон, він почав викрикувати позивні полку та «катюш», які відреагували миттєво, накривши ворога вогнем.

Друга світова війна для Павла Наумова закінчилася у травні 1945 р. у Кенігсберзі.

На прохання науковців музею Павло Маркович передав на державне зберігання значну частину особистих документів, речі та фотографії.

Брати-соколи Гарами
Переглянути фотогалерею

У мальовничому селі Власівка, що на Чернігівщині, у сім’ї Гарамів виросло четверо синів. «Сини мої соколи» – так говорила, сповиваючи своїх дітей, Олександра Гарам, ніби пророкуючи їм майбутню долю. Льотна справа стала родинною професією. Ще до початку німецько-радянської війни в льотних частинах була відома авіаційна ланка братів Миколи, Віктора, Михайла та Павла Гарамів.

22 червня 1941 р. брати піднялися у повітря назустріч нацистським «юнкерсам» і «мессерам». Коли ворожа орда наблизилася до Києва, Гарами захищали небо столиці. Проте війна є війна. Не повернувся з бойового завдання Віктор. Михайло важко переживав втрату брата. На борту свого літака він написав: «Помста за Віктора».

Небо України та Білорусії, Ленінграда та Сталінграда – де тільки не довелося воювати відважним братам-соколам. У повітряних сутичках «крилата» родина знищила понад 40 літаків противника. Золотою Зіркою Героя був відзначений лейтенант Михайло Гарам, який до 1943 р. здійснив 185 бойових вильотів, збив 13 ворожих літаків.

Не всіх їх уберегла доля та материнська молитва. Захищаючи «дорогу життя», на Ленінградському фронті смертю хоробрих загинув Павло. Під Сталінградом здійснив вимушену посадку на мінне поле Микола. У червні 1944 р. обірвалося життя Михайла. Вони так і не дійшли до України, проте зробили все, щоб прискорити вигнання ворога з рідної землі.

До перемоги дожив тільки Віктор. У тому нерівному повітряному бою, коли літак був збитий, він скористався парашутом, однак приземлився на захопленій ворогом території. Пройшовши всі незгоди полону, тільки в квітні 1945 р. Віктор був звільнений і повернувся до рідної домівки.

Вацеби
Переглянути фотогалерею

Була осінь 2007 р. Група співробітників Меморіального комплексу перебувала в науковому відрядженні на Івано-Франківщині. Завдання непросте – розшукати повстанську родину Вацебів у селах чи то Яблунька, чи Яблунівка, чи Яблуниця. А серед гір таких поселень на межі Івано-Франківської і Закарпатської областей близько десяти. Бесіди з людьми, музейний аналіз допомогли вирахувати село Яблуниця Яремчанського району.

Стояв теплий вересневий день. 2 години їзди по звивистих гірських дорогах – і ми знайшли це чарівне поселення на довоєнному пограниччі з чудовим краєвидом на Чорногірський хребет. Селяни поверталися з недільної служби. Відчувалася справжня Україна. Різнобарв’я вересня сплелося з узорами вишитих сорочок, плахт, веселим гомоном гуцульських говірок. Це був інший світ, неземний. Може, то і є справжній Едем? Ось і світла затишна хатинка під горою. На нас не чекали, ми завітали без попередження. Але тут завжди раді людям. У вишиванці й сама господиня – Ганна Яківна Вацеба. Щойно зайшла в садибу з церкви. «Йой, аж з самого Києва. Не варто про мою долю писати, бо я нічим не заслужила такої уваги. У нашому селі ще є діти повстанців, котрі теж росли без батьківської ласки», - привітно мовила жінка.

5 годин пролетіли Космосом любові до України та її непростої історії. Як гірський потічок, журчала мова Ганни Яківни про долю батьків рідних і названих, про людей, які оберігали таємницю немовляти, що так невчасно з’явилося на світ в упівській криївці в середині ХХ ст. Батьки розуміли, що їхнє життя в небезпеці і навряд чи доля подарує їм життя. Тому врятували доньку, віддавши її після народження незнайомим людям. Батько й мати загинули в боях із НКВС, підірвавши себе останньою гранатою. Маленька Ганна-Мотря підростала й не знала, що вона у чужих людей, бо у горян вистачило любові на сироту. І лише в 16 років названі родичі розкрили таємницю й дали дівчині листи-заповіти від батьків, написані перед загибеллю.

Із батькового листа:

«Слава Україні! Дорога моя дитино Мотренько! Якщо доля не судила тобі в житті бачити свойого батька, то прийми від нього кілька слів, писаних до тебе на четвертому тижні після твого народження. Коли будеш читати той лист, тоді мене, може, не буде на світі, але ти зрозумієш його і зрозумієш ті обставини, в яких ми знаходимося сьогодні. Знай, ти прийшла у світ у час найжорстокішої боротьби українського народу проти північної Москви. Уже шостий рік у нерівній боротьбі з большевицьким окупантом день у день кладуть свої голови за ідею Української Самостійної Соборної Держави найкращі сини українського народу… Ти прийшла на світ вільною, а не рабою!.. Складаю на твоєму чолі батьківський поцілунок і благословляю тебе, хай Всевишній береже тебе в своїй опіці і дозволить зажити на волі, якої ми прагнемо. Останні слова до Тебе – це заповіт: Добро Нації – найвищий наказ! Для неї Ти віддаси силу, розум і життя так, як я складаю голову на її жертовнику. Якщо Ти зрадиш український народ, то я вже проклинаю Тебе, а мій дух не дасть Тобі спокою ніколи… З болем серця я залишаю тебе. Прощай! Твій батько».

З маминого листа:

«Кохана доню Мотренько! Хто знає, чи судьба дозволить мені бачити Тебе в житті, бо в таких жорстоких днях, як ми живемо сьогодні, то дуже важко. Куди не повернешся, скрізь на тебе чатує ворог…

Кохана донечко, якщо читатимеш цей хаотичний лист, не посмійся з мене, бо я така розбита і прибита горем, що направду не можу привести себе до порядку. Коли будеш читати, то лиши його собі надалі в пам’ять від нещасної мами. Якщо я ще жива буду, то все тягтиму Тебе до себе. Цьомаю міцно та благословляю на щасливу путь. Мама».

Вечоріло. Сонце сідало за Говерлою. Ми не могли поворухнутися й повернутися в земну реальність. Здавалося, що сюди перемістився центр Всесвіту. А голос журчав далі: « Може, я не сповна виконала татів заповіт, висловлений у листі? Я справді могла б зробити щось більше для України». Ми довго «заземлялися».

Сьогодні, маючи матеріали в музеї, презентуємо унікальну історію однієї з героїчних родин свідомих патріотів, у яких жагу до волі й незалежності не міг і не може зламати жоден політик, жодна урядова чи громадська установа. Вони поза межами часу.

Мати-героїня Євдокія Лисенко
Переглянути фотогалерею

Материнська любов – сила, що творить дива, вона споконвічна і всепереможна. Українська селянка з Черкащини Євдокія Лисенко все життя важко працювала. До війни поховала свого чоловіка Макара Несторовича. Відтоді самій доводилося і в полі трудитися, і вишивати, і співати, і турбуватися про велику родину, адже мала п’ять дочок та десять синів. Усім від батька-матері у спадок дісталося добре серце та золоті руки.

Коли на рідну землю прийшла війна, десятеро братів Макаровичів – Феодосій, Петро, Іван, Василь, Михайло, Степан, Микола, Павло, Андрій та Олександр – стали до лав її захисників (п’ятеро з них були призвані польовими військкоматами після визволення села від гітлерівців). Воювали у різних частинах, на різних фронтах. Бойові шляхи братів пролягли через Україну, Румунію, Болгарію, Угорщину й Чехословаччину. Наймолодший Олександр, якому в 1944 р. виповнилося лише вісімнадцять років, штурмував Берлін. Розписавшись на стінах райхстагу за всіх братів, він поставив символічну крапку в полум’яному літописі свого роду.

Оберегом для воїнів служила зігріта любов’ю матері грудочка рідної землі, яку Євдокія Лисенко дала кожному синові, благословляючи на захист рідних просторів. І хоча п’ятеро братів Лисенків, отримавши важкі поранення, стали інвалідами, всі десятеро повернулися до батьківської хати. Кожного із синів мати змогла міцно притиснути до своїх грудей. У 1946 р. Євдокія Лисенко удостоєна звання «Мати-героїня».

Як у грізне воєнне лихоліття брати надійно тримали зброю в руках, так у повоєнний час відроджували з руїн та згарищ понівечене ворогом рідне село Бровахи, що на Черкащині. Адже брати Лисенки все вміли: і хліб вирощувати, і піч змайструвати, і техніку відремонтувати – батьки з дитинства всьому навчили. А понад усе – любові до рідної землі, працьовитості, людяності.

Солдатська мати Парасковія Гавриш
Переглянути фотогалерею

Немає на світі більшого горя, ніж хоронити своїх дітей. На долю Парасковії Гавриш випало багато гірких утрат. У 1930-х рр. передчасно пішов із життя чоловік, учасник Першої світової війни. Жінка самотужки виховувала п’ятьох синів – Івана, Павла, Федора, Анастасія та Анатолія. У 1934 р., рятуючись від голоду, старший син Iван виїхав до Росії, згодом забрав із собою братів – Павла та Федора. Брати взимку навчалися в професійній школі, а влітку працювали. Із матір’ю постійно тримали зв’язок. Надсилали гроші, своїми порадами, висловленими в листах, допомагали виховувати молодших Анастасія та Анатолія.

У 1939 р. двоє старших синів були призвані до лав Червоної армії та за два роки опинилися в горнилі війни. Материнське серце молило Бога, аби зберіг її синів у вогні запеклого бою. Під час оборони Севастополя Iван зник безвісти. І в материнській церковній поминальній книжці на сторінці «за упокій» з’явилося його ім’я. Федір продовжував воювати. Павло, Анастасiй та Анатолій на фронт потрапили в 1943 р. Павло – після закінчення інженерного училища. Анастасiй та Анатолій призвані польовим військкоматом після визволення села від гітлерівців. В останньому листі, датованому 12 листопада 1943 р., Анатолій писав, що воює на території Білорусії. Він значиться зниклим безвісти з лютого 1944 р. Анастасій загинув у боях за Польщу поблизу м. Остроленськ.

Павло, удостоєний звання Героя Радянського Союзу в битві за Дніпро, та Федір дійшли до Перемоги. Це стало найвищим щастям для матері. На жаль, Павлові не судилося дожити до поважного віку, нагадали про себе фронтові поранення. У 1968 р. він помер. Справжньою опорою для матері став син Федір. Він виховав чотирьох синів, яких назвав іменами своїх братів.

Минали літа, але не загоювалися рани. Замість молитов за здравіє синів, мати молилася за упокій. У 1982 р. у віці 90 років Парасковія Андріївна пішла з життя.

Данило Бакуменко
Переглянути фотогалерею

Війна для Данила Бакуменка стала життєвим полігоном, де гартувався його характер i розвивався літературний талант письменника.

У червні 1941р. Данило Бакуменко з 4-го курсу філфаку пішов добровольцем на фронт у складі Харківського студбатальйону. Бойове хрещення отримав 17 липня 1941р. під Білою Церквою. Під час київської оборони впродовж місяця з числа тисячі воїнів студбатальйону в строю залишилося тільки 37, серед них – майбутні письменники Олесь Гончар, Григорій Тютюнник, Дмитро Білоус, Михайло Пилипенко, Данило Бакуменко. Події означеного періоду рельєфно відобразив у романі «Людина i зброя» Олесь Гончар, прототипом образу Богдана Колосовського в романі став Данило Бакуменко.

У кровопролитних оборонних боях на території України відважний воїн зазнав контузії та важкого поранення. До батьків надійшла «похоронка» про загибель сина, однак Данило вижив. Упродовж двох років війни він сім разів виходив із ворожого оточення й шість разів виводив з оточення бойові підрозділи. Дорогами війни Данило Бакуменко дійшов до Кенігсберга.

Однак війна для хороброго офіцера не закінчилася 9 травня 1945р. Його бойовий шлях проліг на Далекий Схід у Маньчжурію. Перемогу Данило Олександрович зустрів 2 вересня 1945р. у військовому шпиталі паралізованим після другої контузії. У двадцять сім років став інвалідом війни ІІ групи.

Війна була не лише періодом важкої праці та нелегких випробувань, адже більшість бійців були молодими, життя продовжувалося. Фронтові роки поєднали долі капітана Данила Бакуменка та військлікаря Раїси Шмельової.

Його спогади воєнного часу знайшли вiдображення у книгах: "Корiнь життя", "Переможцi Каспiю", "Зорецвiт", "Обличчям до сонця", "Любов як море", "Кардiограма мужностi" та iн.

Іван Білодід
Переглянути фотогалерею

В Україні добре знане ім’я українського мовознавця та педагога Івана Білодіда – академіка АН УРСР, віце-президента АН УРСР і директора Інституту мовознавства. Проте далеко не всі знають, що Іван Костянтинович – учасник Другої світової війни від 1941р. Обороняв і визволяв Україну, пройшов фронтовими дорогами територією Угорщини, Австрії, Чехословаччини. Улітку 1945р. майор Білодід був направлений до Монголії, а згодом – до Маньчжурії. У складі частин Забайкальського фронту брав участь у бойових діях на Далекому Сході.

У ніч проти 9 серпня 1945р. розпочався наступ, у командування виникла термінова потреба передати наказ в одну з частин. У розпал сезону мусонних дощів автівки застрявали в багнюці, тому довелося використати відремонтований трофейний літак – двомісний японський винищувач типу «Дракон». Разом із пілотом виконувати завдання доручили майору Білодіду, який мав передати наказ. Радянські пілоти-винищувачі, яких не встигли попередити про цей політ, збили «Дракон» як ворожий літак-розвідник. На щастя, при падінні літак не вибухнув, а впав на залите дощами рисове поле. Іван Білодід і його пілот, які дивом залишилися живими, 18 км йшли по пояс у холодній воді до залізничного насипу, а потім ще 50 км – по шпалах. Не раз офіцери ховалися, уникаючи зіткнень із загонами противника. Попри всі ускладнення й небезпеку, наказ був доставлений за місцем призначення.

22 серпня 1945р. у Порт-Артур (китайське – Люйшунь) був висаджений авіадесант у складі 200 бійців під командуванням майора Білодіда. Десантники захопили порт, роззброївши японських морських піхотинців, командир яких, підполковник Садова, урочисто передав Івану Білодіду в’язку ключів від Порт-Артура. Деякий час Іван Костянтинович виконував обов’язки військового коменданта м. Порт-Артур.

Із матеріалами Івана Білодіда можна ознайомитися в експозиції музею, що розповідає про бойові дії на Далекому Сході.

Ніл Хасевич
Переглянути фотогалерею

«Я не можу битися зброєю. Але я б’юся різцем і долотом. Я каліка, б’юся в той час, коли багато сильних і здорових людей у світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива... Я хочу, аби світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б’ються» – ці слова, сказані незадовго до трагічної смерті, були життєвим кредо видатного борця за свободу й волю України, головного художника УПА Ніла Хасевича.

Сирота, каліка з дитинства, мистецькі роботи якого виставлялися в художніх салонах Львова, Праги, Берліна, Чикаго, Лос-Анджелеса. Одночасно із творчістю Ніл Хасевич займався громадською і політичною діяльністю. Він був талановитим пропагандистом, керував друкарнею українських повстанців, працював як художник і редактор журналів УПА, оформляв летючки, листівки, підпільні видання, розробляв проекти прапорів, печаток, бланків та відзнак. Доробок воєнної й повоєнної доби — 150 дереворитів, які видано в альбомах «Волинь у боротьбі» (1950р.) та «Графіка в бункерах УПА» (1952р.).

Його знали за псевдонімами Зот, Бей, Левко, Рибалка, 333, Старий, і лише одиниці – про те, ким він був насправді, чим займався і де перебував у певний момент. Коли в 1951р. гравюри з підпілля потрапили до делегатів Генеральної Асамблеї ООН та іноземних дипломатів, Ніл Хасевич став особистим ворогом радянської влади.

Де його могила — досі невідомо. Але схований, здавалося, назавжди, його творчий спадок усе ж повернувся до українського народу. У 2008р. з Галузевого державного архіву СБУ до фондів Національного музею історії України у Другій світовій війні на постійне зберігання були передані: «Альбом націоналістичних листівок, що видавався підпільною друкарнею ім. Т. Шевченка», «Альбом графіки «Зота» та його ланки», пропагандистські брошури та вилучене під час спецоперації органів держбезпеки зі знищення Ніла Хасевича кліше для листівки «Людей у ярма запрягли», які до того зберігалися під грифом «цілком таємно».

Він ніколи не думав про себе, ніколи не просив нічого для себе особисто. Ніл Хасевич присвятив своє життя Україні.

Російський українець Володимир Чермошенцев
Переглянути фотогалерею

Крим, Бахчисарай, рік 2010-й… У звичайній міській квартирі науковці музею зустрілися з людиною неймовірної сили духу та незвичайної долі – з комбатантом Української повстанської армії Володимиром Олексійовичем Чермошенцевим. Росіянин за національністю, українець і націоналіст за духом, він майже півстоліття приховував правду про своє життя. Перипетії його долі збігаються з трагічними подіями в історії України.

Голодомор 1932–1933рр. … Родина Чермошенцевих, рятуючись від голоду, пішки добралася з Поволжя в Крим, де проживали їхні родичі. Там і зустріла початок німецько-радянської війни.

Узимку 1944р. 16-річного юнака нацисти везли з Криму на примусові роботи до Німеччини. Після десяти днів дороги в товарному вагоні Володимир опинився в пересильному таборі міста Дубно. «…На роботу нас не виганяли. Очевидно, комплектували ешелон для відправлення до Німеччини, куди нам усім і було призначення як східній робочій силі. Правда, сили у людей якраз і не було. Від недоїдання всі ледь пересувались, та, на додачу, у таборі з’явися тиф…» – згадує Володимир Олексійович. З табору його, як і інших бранців, звільнили бійці Української повстанської армії. Тікаючи з неволі, Володимир опинився в одному із сіл на Рівненщині, де переховувався кілька тижнів. Згодом, волею випадку, потрапив до вояків Української повстанської армії. Саме від них він уперше почув українську мову, отримав перші уроки любові до України. Згодом став «джурою» (тобто ординарцем) сотника, а потім курінного УПА «Юрка» – Георгія (Юрія) Чуйковського (Дубенський курінь, в/о «Богун» УПА-Північ). Сивочолий комбатант розповідав про бої сотні проти нацистських загарбників та військ НКВС, проти польських поліцейських підрозділів та загонів Армії Крайової. Зі сльозами на очах згадував своїх побратимів, які лежать під березовими хрестами в лісах на Рівненщині…

Закінчилася німецько-радянська війна – Володимир Олексійович повернувся до Криму. Колишньому воякові УПА без документів загрожував розстріл. Для власної легалізації разом з іншими хлопцями він заліз у виноградники (начебто для пограбування), за що отримав 10 років виправних робіт. Таким чином у 1946р. юнак потрапив до В’ятського виправно-трудового табору (система ГУЛАГу), що знаходився у Верхньокамському районі Кіровської області. Працював на лісоповалі. У 1953р. у зв’язку зі смертю Йосипа Сталіна Володимира Чермошенцева звільнили за амністією. Повернувся до м. Бахчисарай, там працював у Будинку побуту та на будівництві, приховуючи правду про своє минуле.

Почуватися вільно, ділитися своїми думками, спілкуватися українською мовою він міг тільки зі своїми однодумцями-побратимами під час нечастих поїздок на Рівненщину, де збиралися колишні вояки УПА, щоб згадати минуле.

Після анексії Криму Російською Федерацією в березні 2014р. проживати там 88-річному Володимиру Олексійовичу стало небезпечно: почалися погрози, переслідування, тому він змушений був виїхати до Тернополя. Свою принципову громадянську позицію він висловив в одному з інтерв’ю: «Тоді, юним в УПА, я дав клятву любити Україну і свій народ. А зараз, коли в Крим прийшли окупанти, я не хочу з ними жити і лежати з цим ворогом в одній землі… Хотів би ще щось зробити для людей. Не можу бути осторонь, коли таке відбувається в Україні».

Михайло Бунь
Переглянути фотогалерею

Під час відкриття виставки, присвяченої Президенту Української Головної Визвольної Ради Кирилу Осьмаку, науковці музею мали нагоду познайомитися з Михайлом Бунем – людиною з непересічним життєвим шляхом. Уже на етапі вивчення переданих ним і нині презентованих у головній експозиції Меморіалу матеріалів музейники довідалися про дивовижну долю, що спіткала його сім’ю.

Родина Бунів, яка походить із с. Угорники, що на Івано-Франківщині, до 1939р. жила на землях, які входили до складу Польщі. Мати Софія очолювала місцевий осередок «Союзу українок» – найбільшої в Україні патріотично налаштованої жіночої організації. Батька Федора після приєднання західноукраїнських земель до складу УРСР призвали до лав Червоної армії. На другий рік німецько-радянської війни він потрапив у полон, звідки бранця викупила дружина. Згодом Федора Буня примусово вивезли на територію Польщі, де він працював у приватному господарстві. Удруге потрапив до радянських військ у 1944р. Загинув під час форсування р. Ниса у ході Берлінської наступальної операції.

Після другого приходу радянської влади на Івано-Франківщину в 1944р. оселя родини Бунів стала прихистком для учасників місцевого націоналістичного підпілля та повстанського руху. Михайло ще зі шкільної лави допомагав повстанцям – розповсюджував агітаційні листівки, збирав та передавав інформацію про радянські військові частини, які дислокувалися у Станіславові (Івано-Франківську).

За доносом шкільного друга, з яким сидів за однією партою, 16-річного юнака заарештували та засудили на 25 років виправно-трудових таборів за антирадянську діяльність. Покарання відбував на мідних рудниках сумнозвісного «Степлагу» в м. Джезказган (Казахстан). Амністували Михайла Буня в 1955р. (на той момент він відбув майже 7 років із загального терміну).

Повернувшись додому, довгий час працював у будівельних трестах на Донеччині. Переселившись спочатку до Броварів, а згодом у Київ, долучився до політичної діяльності, став одним із засновників Народного руху України.

Колишній в’язень радянських таборів, нині почесний мешканець свого рідного села, почесний мешканець м. Броварів бере активну участь у громадському житті. В одній із розмов Михайло Федорович щиро зізнався: «Не знаю, ким би я був, якби не така доля. Може, у тому молосі, який ішов, став би однією з моральних жертв. А так я був патріотом і залишаюся ним».

Жінка і війна

До Дня пам’яті та примирення і Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні наукові співробітники музею спільно з Українським інститутом національної пам'яті та телеканалом UA:Перший створили серію роликів у рамках просвітницького проекту «Війна не робить винятків. Жіночі історії ІІ світової».

На сайті доступні до перегляду воєнні історії: